Один із засновників та розбудовників музично-педагогічного факультету у Дрогобицькому педінституті, хоровий дириґент, педагог, співак (бас) Лев Глібович Коцан (сьомого червня 1931, село Під’ярків Бібрського, нині Перемишлянського району Львівської обл. – 25 жовтня 2015, Дрогобич) народився у вчительській родині, багато поколінь якої сіяли в Галичині «добре та вічне». Звідси і вроджена інтеліґентність Л.Коцана, патріотизм, відданість своїй справі, чуйність та людяність. Зрештою ці риси були притаманні роду Коцанів споконвічно. Очевидно, за них батько, Гліб Коцан (1904–1972), вчитель і директор шкіл у селах Нові Стріличі, Чорний Острів, Під’ярків і потрапив на «курорт» у Норильськ на десять років (1946–1956) без права листування. Матері (Пелагея, з дому Джаган, вчителька) вдалося уникнути арешту, її переховували родичі у дальніх селах, через деякий час її виявили, викликали на допити, сильно побили й невдовзі вона померла. Дітей (двох синів) забирають до себе сестри батька. Молодшого, Богдана, прихистила сім’я Меланії Бордун, а 15-річний Левко виховується у вчительській родині Наталії Сайко, в містечку Рудки Дрогобицької області. Тут майбутній диригент закінчив десять  класів (1949) і вступив на родинну стежку – почав вчителювати у молодших класах СШ села  Малі Ланки Бібрського району (серпень 1949 – серпень 1951).


Майже усі ближчі й дальші родичі грали на музичних інструментах, співали в хорах, а родинні свята завжди супроводжувалися піснями. Не була винятком і родина Сайків, де усі грали на скрипках. Зростаючи в атмосфері народної пісенності й аматорського музикування, з ранніх років Левко грав на скрипці, мандоліні й гітарі, співав. Яскраво виражена музикальність приводить його на посаду методиста Бібрського районного Будинку культури (вересень 1951 – серпень 1952), спонукає до навчання у Львівській вечірній музичній школі та на курсах дириґентів. У цей період він здобуває музичний досвід як контрабасист відомого самодіяльного симфонічного оркестру м.Бібрка, переможця республіканського огляду художніх колективів у Києві (1951), який згодом знімається у художньому кінофільмі «В літню ніч» (1958), і на базі якого поставлено оперу М.Лисенка «Наталка Полтавка» (1961).


Обов’язкову службу в армії пройшов у піхотній частині Станіславова (грудень 1952 – грудень 1955). Після демобілізації, щоб серйозно навчатися музики, переїжджає до обласного центру, де працює робітником Львівської ювелірної фабрики (з лютого до вересеня 1956 року) і водночас готується вступати до музичного навчального закладу – відвідує приватні заняття, співає у різних хорах.


Згодом, завдяки наполегливості та всупереч життєвим обставинам, закінчує Львівське музично-педагогічне училище (1956–1958, клас диригування Є.Вахняка, К.Вагнера) з кваліфікацією вчителя співів загальноосвітньої школи та викладача гри на баяні й починає працювати (1958) у Дрогобицькому педагогічному інституті імені Івана Франка, на філологічному факультеті, де відкрили спеціальність «українська (російська) мова й література, музика і співи». Паралельно продовжує навчання у Львівській державній консерваторії імені М.Лисенка, яку закінчує 1964 року (клас дириґування Є.Вахняка) з кваліфікацією «диригент хору, викладач хорових дисциплін».


З цього часу і до 1996 року доля пов’язала Лева Глібовича з музично-педагогічним факультетом (відкрито у 1962): з 1968 року – старший викладач, у 1968–1976 роках – декан. Тут він викладав техніку дириґування, читання хорових партитур, практикум шкільного пісенного репертуару, хоровий клас, керував курсовими та дипломними роботами. Здійснив п’ять випусків академічних хорових класів факультету. Систематизував педагогічний репертуар з диригування для студентів різного рівня підготовки. Заснував і провадив студентський науковий гурток «Хорос».


Слід зазначити, що 60–80-ті роки були дуже непростими для роботи в «ідеологічному» вищому навчальному закладі, якими вважалися усі педагогічні інститути. Через кожні декілька років країною прокочувалися хвилі боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», звільнялися «неблагонадійні». Так, під різними формулюваннями, на музично-педагогічному факультеті за рік до пенсії були звільнені Василь Якуб’як (колишній декан факультету, музикознавець і композитор) та Остап Ярка (теоретик, хоровий диригент і співак), Олександр Аврамчук (хоровий диригент). Викладацький склад, як тоді іронізували, «добровільно-примусово» брав участь у теоретичних семінарах, де вивчався марксизм-ленінізм, громили націоналізм та «загниваючий Захід», нав’язували схиляння перед усім російським, а також за чергою усі мусили відвідувати вечірній університет марксизму-ленінізму.


Л.Коцан, будучи українцем-патріотом, а до того ж авторитетним музикантом-фахівцем, маючи в генах вчительську «закваску», сформовану столітнім протистоянням чужинським впливам, добре розуміючи людей і процеси, які явно чи таємно відбувалися у педінституті, зумів протягом свого деканства відстояти низку викладачів та студентів (зі священичих родин, або родин репресованих, або просто національно свідомих), які були під загрозою звільнення, а згодом допомагав їм із працевлаштуванням. Він і у своєму класі дириґування, чи через хорові класи проводив вивчення забороненої частини української культури (пісні визвольних змагань, твори «неблагодійних» чи діаспорних композиторів тощо). Підтримуване деканом, так працювало і гроно національно свідомих викладачів: Степан Стельмащук, Семен Масний, Василь Якуб’як, Остап Ярка, Олександр Аврамчук, Орест Яцків, Зенон Антонішак, Роман Сов’як, Ярослав Кулешко, Святослав Процик, Орест Ліщинський та інші. Таким чином, факультет, який до 1968 року мав виразні риси русифікованості та псевдоінтернаціоналізації, протягом восьми років керування Лева Глібовича непомітно трансформувався у бік українства. Згодом цю лінію в більшій чи меншій мірі, під тиском суспільно-політичних обставин, продовжували й наступні декани та завідувачі катедрами.


Прагнучи самовдосконалення, Лев Глібович неодноразово проходив стажування у класах видатних мистців Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка та Факультету підвищення кваліфікації при Київському педагогічному інституті ім. Максима Горького (нині педагогічний університет ім. М.Драгоманова). Зібрав великий за обсягом матеріал про хорове мистецтво Західної України й, склавши кандидатські іспити, працював над дисертацією, якою тодішні наукові інституції так і не наважилися керувати й прийняти до захисту через «недисертабільність» теми, тим більше, що пошукач був безпартійним. Згодом зібраними матеріалами щедро ділився з колегами.


Лев Глібович здобув авторитет як хоровий дириґент. Керував низкою хорів як на музичному факультеті, так і хорами філологічного та факультету початкових класів. Він був одним із диригентів й солістів хорової чоловічої капели «Бескид» (1962–2011), яка протягом кількох десятиліть яскраво сяяла на хоровому небосхилі Львівщини, гастролювала Україною, стала продовжувачем українських хорових традицій довоєнних «Боянів».


Своєрідною «лебединою піснею» дириґента Л.Коцана стала чоловіча народна капела «Карпати» Дрогобицького нафтопереробного заводу, яку заснував і якою керував протягом 1964–1981 років. До 1964 року при цьому заводі існував мішаний хор, яким керували Йосип Гадяк, Григорій Радько та ін. Саме Л.Коцан перетворив його на чоловічу капелу (що стало продовженням просвітянських галицьких традицій) й, згуртувавши ентузіастів, підняв її до мистецького рівня хорового виконавства. Вже через два роки капела виступала з концертами на  два відділення. Репертуар наповнили твори М.Лисенка, К.Стеценка, М.Леонтовича, І.Воробкевича, М.Вербицького, П.Ніщинського, О.Нижанківського, С.Людкевича, А.Кос-Анатольського, Є.Козака, В.Матюка, І.Шамо та ін. Капела вела активну концертну діяльність на Дрогобиччині, гастролювала у Львові, Самборі, Стрию, Роздолі, брала участь у розмаїтих святкових, ювілейних, тематичних концертах. Свідченням високого виконавського рівня «Карпат» була багаторічна участь у випускних іспитах з дириґування у Дрогобицькому педінституті та Львівській консерваторії. Найкращого звучання капела досягла у 1966–1978 роках. Значна заслуга у цьому її солістів: Г.Маціва, Ю.Федорняка, В.Михайленка, М.Котеляка, М.Опришка, М.Рішка. Перші троє солістів та С.Білий утворили вокальний квартет, який виступав з великим успіхом. Вміло добирав керівник і концертмейстерів капели, які сприяли її успішній діяльності. Серед них: Микола Куцик, Володимир Баб’як, Зіна Редько, Аліса Гаєвич, Надія Шайжина, Степан Ковальчин, Богдан Пиц. Вершинні досягнення капели відзначені рецензіями доцента Львівської консерваторії Михайла Антківа.


Згодом Л.Коцан з успіхом керував і народною хоровою капелою «Каменяр» Палацу культури нафтовиків у Бориславі.


Лев Глібович був людиною по-справжньому доброю, толерантною, скромною, працьовитою. Міцний фізично, прихильник здорового способу життя, з дитинства любив працю на землі. Схилявся перед життєвим подвигом і творчістю Івана Франка, а його «Лиса Микиту», з тонким почуттям гумору, цитував чи не на кожному кроці.


З дружиною Іриною, вчителькою української мови та літератури, виховали двох дітей, сина Зиновія (передчасно помер у 44 роки від раптового серцевого нападу) та дочку Лесю (вчителька початкових класів), до кінця своїх днів опікувався внуком Богданом, який також здобув професію вчителя-мовника, допомагав племінникам. Шанував і підтримував родинні зв’язки, вивчав їх розгалуження у поколіннях й складав родове генеалогічне дерево.


Непоцінований при житті, дрогобицький педагог не був обдарований чи нагороджений владою, однак він залишив яскравий слід у житті багатьох колишніх студентів, які завдяки йому здобули професію, стали працівниками освіти чи культури України. Самовідданою високопрофесійною працею він вписав і оригінальну сторінку в історію хорової Дрогобиччини. Нехай пам’ять про Лева Коцана, патріота, педагога і подвижника хорового мистецтва, живе у наших вдячних серцях, стане прикладом вірного служіння Батьківщині та людям.


Степан ДАЦЮК, професор Заслужений працівник культури України, директор Інституту музичного мистецтва, доцент Богдан ПИЦ
Джерело: http://maydan.drohobych.net/?p=39591